Про проєкт

 
“Buildings and infrastructures incorporate ideas and future visions of the past”
—Koselleck & Siepmann, 1979; Radkau, 2017

Мета проєкту "Після Соціалістичного Модернізму" — пошук, вивчення і репрезентація сенсів із недалекого минулого, надання архітектурі 1980-х культурного і суспільного контексту, та, як результат — відновлення дискусії щодо міського середовища для жителів міста.

З розпаду СРСР й утворення на його місці незалежних країн минуло 30 років — більш як достатній період для уважного погляду назад. Українські міста й архітектура за часів незалежності поки що не посіли почесного місця серед інших державотворчих досягнень чи культурних здобутків. З одного боку, антиекологічна1Екологічність архітектури — проблема відсутності реальних інструментів контролю, збору даних і вивчення наслідків зведення будівель у межах міст і селищах, заміщення проблеми сталого існування темою "зеленої архітектури", що наносить непоправну шкоду і перевикористовує ресурси планути, як у короткій так і довгостроковій перспективі.

Більше інформації тут: https://www.dezeen.com/2019/01/23/darran-anderson-opinion-modular-adaptive-architecture-environment-anthropocene/
https://www.archdaily.com/396263/why-green-architecture-hardly-ever-deserves-the-name
, деполітизована2Деполітизація — витіснення певних тем зі сфери політики (словник Merriam-Webster). Зазвичай цей процес відбувається з інтересом перевести розмову у площину ринкових відносин і фінансових рішень., індиферентна до історії3Індиферентність до історії — перетворення історії на елемент декору й маркетингу або повне ігновування традицій — притаманне більшості проєктів, що відбуваються у середовищі України і Києва зокрема. Загальний наслідок відсутність критичного апарату й архітектурного словника для рефлексій на історичні проблеми, травми, стилі та школи. та своєї культурної ролі й навіть до реальних потреб суспільства архітектура, не лише в Києві, але й у інших містах сьогодні стала приватною справою девелоперів, що беруть на себе роль «батьків міста», патріархально визначаючи, як буде виглядати майбутнє багатомільйонних спільнот. З іншого боку, наше знання про альтернативні до спекулятивної забудови й кітчевого копіювання процеси й проєкти вкрай обмежене, щоб стверджувати напевне, що нам немає чому пишатися.

Львівська Площа, 1982. Автор фото невідомий
Львівська площа, 2016. Фото: Андрій Харьковой. Джерело: https://domofoto.ru/photo/56381/

У ці часи, коли майбутнє міста визначається не бажанням громади чи фахової спільноти, а великим бізнесом, що не має відповідальності за довгострокові наслідки, утопія, у значенні іншого майбутнього, стала неможливою. "Реальна економіка" підсилює позадискусійний розвиток міста — і обертається винятково паркомісцями для тонованих ренджроверів й просторами статусного споживання. Серед останніх кейсів, що відрізняються масштабом і авторами, але не процесами і просторовою якістю — забудова Екопарку Осокорки, урочища вулиці Глибочицької, залиття бетоном і закладення гранітом Пейзажної Алеї, реконструкція Пивзаводу Ріхерта під супермаркет, нависаючий капремонт Хрещатику, що збереже автомобільну домінацію, забудова озера Вирлиця.

Проєкт "Після Соціалістичного Модернізму" зачіпає також значно ширші питання збереження матеріальної і нематеріальної спадщини. Інституціоналізація архітектури, включення архітектури як осмисленої, наукової, соціально-ангажованої, а не лише спекулятивної чи виключно авторської діяльності до історії України — завдання, що лише зрідка піднімаються в дискусіях. Без музею архітектури, фахової преси і майданчиків для обговорень та досліджень минуле стає міражем, і не слугує міцним фундаментом для вироблення й критики традицій та пошуку відповіді на питання — чим власне є українська архітектура і міста та як вони мають змінюватися у майбутньому. З України ми будуємо місточок до практик і підходів, які були й застосовуються в Литві — у 1980-х і сьогодні.

Про конкурси

Конкурси у центрі міста — це пошуки середовища іншої якості. У рамках "Після Соціалістичного Модернізму" ми вивчаємо конкурси і концептуальні проекти у масштабі кварталу міста — більшого, ніж будівля і меншого за план території. Так ми пропонуємо читачу бачити і мислити ширше, ніж про окрему споруду, — про середовище, про місто, про культуру, про жителів і акторів, але не втрачати зв'язок із просторовим і матеріальним рішенням — ключовими архітектурними складовими.

Конкурси є невід'ємною частиною демократичного міського врядування. Конкурс — можливість зазирнути в майбутнє, бути радикальним, пропонувати неможливе, полемізувати з колегами і звичними уявленнями про статус-кво. Конкурси створюють поле для публічної архітектурної критики і можливість розвитку дискусії про те, як жити разом далі.

Конкурс на Забудову Горького-Боженко. Діпромісто, 1972

Гострі питання сучасності — соціальна відповідальність архітектури, екологічна криза, і, відповідно, — імператив економії землі та ресурсів, пошук ідентичності у глобальному світі, творення публічного, демократичного простору у нашому дослідженні перетинаються з темами 1980-х: історії, контексту, індивідуальності авторського підходу, людиноцентричності й співмасштабності, іронії та символізму, звільнених від радянського ідеологічного тиску. Зменшення утопічного запалу, притаманного післявоєнному модернізму, відповідало посиленню відповідальності архітекторів за спадщину міста — переосмислення своєї ролі не лише як агентів перетворень, але й як ланки багатовікової урбаністичної історії.

У Києві ми звертаємось до конкурсів ще й тому, що столиця республіки, за рахунок концентрації людей та ресурсів, могла собі дозволити значно більше, аніж регіональні центри. Підготовка конкурсів в УРСР не завжди була високого рівня, багато питань викликали обрані масштаби та реалістичність завдань. Метою часто було знайти найкраще рішення, ігноруючи авторство переможців, іноді ж — це була вимога виконати партійне розпорядження без наміру щось збудувати (Антонюк, 2020). Тим не менш, вигравати було престижно, надавало переможцям вагу в архітектурній спільноті, а також сприяло появі критичних розглядів у пресі, розвитку архітектурного словника та поглибленню представлених позицій.

Чому це важливо?

Архітектура є передвісником майбутнього способу життя і вимушено перебуває в авангарді суспільних процесів. Революційний порив модернізму 1920-х надав нові середовища для форм життя, архітектура стала частиною побудови нового суспільного ладу у Європі, Латинській Америці, СРСР. Після Другої світової ці процеси поширилися на Близький Схід, Південно-Східну Азію, Африку. Подальші зрушення, що збіглися у часі з постмодернізмом, — демократизація процесів планування, баланс різних експертів в ухваленні рішень щодо міста, екологізація мислення — не пройшли повз Україну. Радянська архітектура 1980-х також демонструвала бачення просторів для демократичного суспільства і “дерадянізованих” соціальних стосунків. Сьогодні маємо можливість порівняти проєкти того часу і сучасну ситуацію.

Ескізні пропозиції реконструкції будівлі "Київпроект", 2019. Автор — невідомий

І хоча кожна політекономічна система використовує архітектуру як медіум власних операцій, адже через неї виражається ідеологія, і "в камені" відбувається становлення нових політичних позицій режиму, архітектура не є заручницею політики. Важливий проєкт наших колег "Енциклопедія Архітектури України" дозволяє вам подивитися на ці зв'язки в історичній перспективі та зокрема побачити як неоліберальна система створила власний світ споживання зі вже звичними нам формами закритих житлових комплексів, контрольованих територій торгівельно-розважальних центрів і максимальною щільністю будівництва.

Не можна оминути того, що сьогодні архітектура є не першою, а останньою ланкою виробництва середовища міста. Планування, політики, міські стратегії, економіка, уявлення громадян і управлінців про справедливе місто, та й  суспільні цінності загалом в Україні існують поза світом архітектурного виробництва. Лише недавно ці питання і проблеми почали виникати у публічному дискурсі. Тут зачасту є лише клієнт без смаку і недолугі користувачі, що не здатні осяйнути висот архітектурної майстерності. Але чи може бути інакше? Або, у нашому випадку, чи могло бути інакше?

Генеза процесу

1980-ті — це період радикальних зсувів у радянській системі, що створив умови ускладнення виробництва архітектури. Все більше гравців — заводи, спілки, міністерства і виконкоми конкурували за землю та черговість реалізації соціальної інфраструктури для свої потреб. Це явище називають гетерархією' (Peters, 2016) — нелінійністю структур ухвалення рішень. Така пізньорадянська форма управління, у якій не лише ЦК КПРС і Держбуд СРСР визначали функціонування і вигляд міста, дозволяла появу нової архітектури і дійсно дискусійних позицій у професійній спільноті.

Більш ніж стократне зростання кількості пасажирів Аерофлоту в міжнародних рейсах за останні 20 років радянської системи створювали нові можливості для імпорту вражень, літератури (. Тим не менш, "відкриття" назовні і всередині було нерівномірним і в УРСР процеси лібералізації та інтернаціоналізації сильно відставали від країн Балтії або Москви. Так, множинність модернізмів вже у кінці 70-х яскраво присутня в проектах у Естонії, що тяжіла до Фінського модернізму, Латвії з німецькими впливами та Литви із сильними регіональними традиціями, а також столиць республік радянського Сходу і Кавказу.

Видавництво Мистецтво, 1982. Фотоальбом "Київ — вчора, сьогодні, завтра"
На фото архітектор Шелягов (крайній ліворуч), Є. Лопушинська, архітектор Тертичний. Фото з газети Вечірній Київ, 1981 рік

В СРСР і Україні зокрема, у 1980-х, особливо в історичних містах, активно розвивалася пам'яткоохоронна система — процеси обліку, вивчення, і реставрації споруд, які ще двадцять років до того планувалися до знесення і відверто ігнорувалися архітекторами і радянськими чиновниками (Лосицький і Власова, 2016). Це, а також святкування 1500-ліття міста, створили цікаві передумови для схожих за масштабами і спрямуванням конкурсів, покликаних відновити і переосмислити обличчя й принципи функціонування міста у кінці ХХ століття.

Почитати про конкурси ви можете на сторінці, а також долучитися до публічної програми і послухати виступи на конференції.

Проєкт реалізується у співпраці Національного Художнього Музею України, Литовського Національного Музею Мистецтва, Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки ім. Заболотного, журналу "МІСТО: історія, культура, суспільство", ГО "Розуміти Радянський Поділ", Центру урбаністичних студій, за фінансової підтримки Дому Європи.

Нотатки

  • [1] Екологічність архітектури — проблема відсутності реальних інструментів контролю, збору даних і вивчення наслідків зведення будівель у межах міст і селищах, заміщення проблеми сталого існування темою "зеленої архітектури", що наносить непоправну шкоду і перевикористовує ресурси планути, як у короткій так і довгостроковій перспективі. Більше інформації тут:

    https://www.dezeen.com/2019/01/23/darran-anderson-opinion-modular-adaptive-architecture-environment-anthropocene/
    https://www.archdaily.com/396263/why-green-architecture-hardly-ever-deserves-the-name
  • [2] Деполітизація — витіснення певних тем зі сфери політики (словник Merriam-Webster). Зазвичай цей процес відбувається з інтересом перевести розмову у площину ринкових відносин і фінансових рішень.
  • [3] Індиферентність до історії — перетворення історії на елемент декору й маркетингу або повне ігновування традицій — притаманне більшості проєктів, що відбуваються у середовищі України і Києва зокрема. Загальний наслідок відсутність критичного апарату й архітектурного словника для рефлексій на історичні проблеми, травми, стилі та школи.

Посилання

  • Peters, B. How not to network a nation: The uneasy history of the Soviet Internet. MIT Press. (2016), p. 16
  • Антонюк, Д. Інтерв'ю 30.12.2020, неопубліковане
  • Антонюк, Д. Інтерв'ю 30.12.2020, неопубліковане
  • Лосицкий, Ю., Власова, Т. Киевский Подол – эволюция ценностей. У Архитектура. Москва: ГОССТРОЙИЗДАТ. (1991), с. 26-31
  • Морошкiн, А. Аерофлот: вчора, сьогодні, завтра. (2016), 15.02.2016, Огоньок