Публiчна програма

Радянська забудова Подолу була задумана як взірцевий соціалістичний район з високим рівнем життя. Перші ідеї щодо нової забудови виникли ще у 1968 році, проте через дискусії щодо збереження історичного характеру району до проєктування справа дійшла тільки 10 років потому. Архітектурна майстерня “Київпроекту” у складі Ігоря Шпари, Віктора Розенберга, Юрія Шалацького та інших розпочали роботу над кварталами в часи, коли в архітектурі набирав популярності постмодернізм. Чистоті форм та зовнішній простоті модернізму новий стиль протиставляв складність, неоднозначність та інтерпретації елементів з минулого.

Житлові квартали на Подолі — характерний приклад соціалістичної постмодерної житлової забудови. Під час екскурсії ми дізнались коли і як були побудовані 4 квартали та чому вони мають саме такий вигляд. Ми також побачили, яке уявлення тогочасні архітектори мали про зразковий житловий район і разом порефлексували — чи зручно там живеться зараз, за 30 років після побудови.

Постмодернізм як явище в архітектурі виник в часи, коли в СРСР панувала політика "боротьби з архітектурними надлишками". З часом перегляд принципів модернізму, які проголошували домінацію форми над функцією та пуританську чистоту архітектоніки, розпочався і в країнах Східного блоку. З кінця 1970-х років і до кінця сторіччя постмодернізм був домінуючим напрямом у світовій архітектурі. Експерименти радянських архітекторів зі "складностями та протиріччями", які за визначенням архітектора Роберта Вентурі є основними рисами постмодернізму, були, можливо, не такими сміливими, як у їх західних колег. Проте останнє десятиріччя існування Радянського Союзу лишило по собі цікаву архітектурну спадщину.

На лекції ми детально розглянули всі етапи розвитку постмодернізму як архітектурного стилю та його прояви в соціалістичній архітектурі. Також ми поговорили про те, як можна сприймати спадщину постмодернізму зараз — не лише в архітектурі але й у ставленні до історичного міського середовища, місцевих матеріалів та традицій.

Житло — найбільш важливий напрям архітектурної діяльності. Останнє десятиріччя існування СРСР позначилось появою постмодерної архітектури, поширенням ідеї споживання брежнєвського періоду і соціальної кризи Горбачовської перебудови. Але як це відбилося на звичайних людях? На лекції можна було послухати як з часом змінювались підходи до архітектурного проєктування в СРСР і якою була житлова політика того часу.

У чому саме полягало соціальне спрямування житлової політики в той час, наскільки довгою була черга на житло і як працювали житлові кооперативи як альтернативна система всередині СРСР? Ми спробували знайти відповідь на питання, як, зазирнувши в минуле, можна знайти шляхи до покращення житлової політики в сучасній Україні в майбутньому.

Сьогодні музейні колекції і архіви, які акумулюють новітні мистецькі практики, стають все більш багатошаровими завдяки мультидисциплінарному характеру сучасного мистецтва. Одним із актуальних напрямів роботи зі спадщиною кінця ХХ — початку ХХІ століть є історизація сучасної архітектури. Збереження пов’язаних з архітектурою і плануванням матеріалів (планів, креслень, фотографій, відбитків тощо) дозволяє створити підґрунтя для усвідомлення архітектури як складного процесу, що не обмежується зведенням окремої будівлі чи доробком архітектора. У фокусі дискусії про архівацію архітектури були методологія музеєфікації архітектури, роль і значення приватних архівів, питання соціального визнання архітектури пізнього модернізму й постмодернізму тощо.

Подія відбулась в рамках паралельної програми виставкового проєкту «Тату, шолом тисне. Сучасне мистецтво з колекції NAMU».

Старі квартали вздовж річки Либідь та залізниці були започатковані у дореволюційний період. Потреба їх реконструювати у 1970-х роках була зумовлена тогочасним пошуком можливостей розвитку центральної частини міста. Завдяки новаторським підходам українських архітекторів реконструкція території вулиць Червоноармійської, Горького та Боженка (сьогодні — Велика Васильківська, Антоновича та Малевича) стала успішним випадком житлового будівництва в УРСР, де економія засобів не призвела до низької якості середовища та архітектури. У конкурсі проєктів у 1972 році перемогли Олександр Зорін та Віктор Розенберг — архітектори Київпроекту, які розробили план реконструкції цієї місцевості. Їх ідеї стають основою подальшої роботи з проєктування, реалізація якої припадає на період 1983-1988-ого років.

Чому і як в рамках цього містобудівного проєкту відбувся розрив зі звичним уявленням про архітектуру радянського модернізму? На презентації і під час екскурсії ми спробували зрозуміти, як етапний для Києва проєкт планування району позначив нову перспективу для радянського й українського містобудування.

Із завершенням ідеологічного контролю у кінці 1980-х не сталося масштабного відкриття нового поля і формування нових видань перекладів, журналів, альманахів. Фінансова нестабільність, відсутність традиції письмової дискусії, а зараз — цифровізація та «відмирання» тексту як медіуму, — ускладнюють розвиток архітектурної, урбаністичної критики, профільної періодики і книговидання. Як змінюється роль видань про місто — у формах, підходах і авдиторії? Хто сьогодні виробляє мову про місто і хто робить її надбанням загалу — девелопери, університети чи професійна спільнота? Як описувати історію української архітектури сьогодення — (без) критики і доступу до архівів видань? Які перспективи і виклики чекають на галузь – і яку відповідь ми можемо сформувати?

Відповіді на ці питання, а також чи можливо і чи потрібно змінювати цю ситуацію — ми шукали у дискусії із керівниками архітектурно-урбаністичних видань, журналів та видавництв Києва.

Нині квартал Хрещатику між бульваром Т. Шевченка і вул. Б. Хмельницького (раніше — В. Леніна) не має визначного культурного або суспільного значення для міста.

Сьогодні варто дослідити наміри перебудови цього кварталу, розроблені архітекторами в межах конкурсу в УРСР, що відбувся у 1982 році. На презентації та обговоренні ми спробували зрозуміти, чому ці архітектурні проєкти мають постмодерністські риси, а також подивились на 3-D модель одного з останніх рішень середини 1980-х. Під час обговорення ми також почули думки Володимира Шевченка, Дмитра Антонюка, Петра Маркмана та Володимира Залуцького — авторів декількох з конкурсних пропозицій 1980-х років.

Лекція присвячена періоду пізнього модернізму та постмодернізму у забудові Києва, що випав на 1980-і та 1990-і роки, особливостям житлових масивів Києва і принципам тодішніх архітектурних рішень. Чим вирізняються між собою Теремки, Південна Борщагівка, частково Оболонь і Виноградар, Вигурівщина-Троєщина, Позняки-східні, Харківський, Нова Дарниця — і що їх усіх об’єднує? Які принципи були в основі архітектурних рішень і як пізньорадянська типізована забудова подекуди виходила поза межі звичної стандартизації? Які нетипові композиційні прийоми були присутні у цій масі будинків?

На лекції ми побачили, яку роль відігравала суперграфіка на фасадах, геометрія орнаменту та зміни масштабу в логіці житлових ансамблів. А також подивились на те, як були сконструйовані мікрорайони київських житлових масивів та мали змогу побачити, які неочевидні процеси відбувались у пізньорадянському містоплануванні.

Архітектурні конкурси в Києві не можна назвати загальноприйнятою практикою. А втілення їхніх результатів — це ще більш рідкісне явище. Експерименти радянських архітекторів з постмодерністськими формами розпочалися саме в середовищі творчої конкуренції, яку спонукали конкурси. Тож як можна оцінити досвід 1980-х і чи можемо ми знайти шляхи у майбутнє архітектурних конкурсів в Україні, осмисливши їх минуле?

Як кожен з учасників може долучатись до творення української конкурсної культури: в рамках конкретного конкурсу та за його межами? Під час дискусії ми розглянули ці питання, проблематизували наявний стан архітектурних конкурсів в Києві й означили їх потенціал для трансформації міст на краще.

Завершальна подія публічної програми проєкту «Після Соціалістичного Модернізму», в рамках якої ми говорили про особливість кварталів Розенберґа на Подолі і презентували сайт з 3-D моделями архітектурних проєктів. У повоєнні роки один з районів Подолу могли забудувати мікрорайонами, проте у 1970-х і у подальшій розробці до кінця 1980-х забудова кварталів Подолу стає вибагливішою і підхід до цієї території змінюється. Результатом конкурсу 1979 року став проєкт кварталів Віктора Розенберґа, названий на честь керівника проєктної команди, у яку входили Наталія Тітова, Наталія Родічкіна, Віра Юдіна, Олексій Цвях і Сергій Захарченко. На той час проєкт став проривним осмисленням середовища з погляду історії та міського контексту, а також радикальним відхиленням від модернізму, цілісним і довгостроковим задумом.

На презентації проєкту ми дізнались про те, як саме команді архітекторів вдалося переосмислити власну сучасність 1980-х років, надати житловій забудові якісно іншого виміру і чому проєкт було піддано жорсткій критиці, хоч він і сам став тогочасною критикою звичних підходів до забудови районів.