Квартали Розенберґа на Подолі1979-1988

Траєкторія району — від масштабної перебудови до комплексного збереження

У 1968 році Київроект запропонував модерністський план заміни квартальної структури Подолу витягненими будинками в оточенні парків, схожими на мікрорайони на периферії. Цей план зустрів запеклий опір з боку істориків архітектури та реставраторів й так і не був затверджений владою. В той же час як район було "врятовано" від тотальної реконструкції, перед київськими архітекторами радянського часу постало питання — а як будувати в щільнозабудованих та історично насичених районах?

У 1973 році архітекторка-реставраторка Валентина Шевченко з колегами провела комплексне дослідження архітектурної спадщини району, охопивши 3600 будівель Подолі. Рекомендації цієї інвентаризації пам'яток були включені в новий План детального планування району 1974-1975 років. Тут можна виділити деякі радикальні відхилення від модерністського підходу. По-перше, вуличну структуру XIXст. залишили незмінною, а нові будівлі, як добре видно на моделі, мали зливатися з навколишнім збудованим середовищем, а не контрастувати з ним. Було заплановано нові просторові конфігурації двох головних площ — Поштової та Контрактової, а також вулиці Сагайдачного.

У 1980-х роках в СРСР перспективи розвитку туризму були певною мірою надуманими, але фактично індустрія послуг швидко розвивалася. Це часто використовувалося як аргумент (особливо коли туризм супроводжувався терміном «міжнародний») у пояснювальних записках про охорону спадщини для збереження конкретних територій або будівель. У цьому питанні Поділ не був винятком. Навіть ідея реконструкції церков, які були знесені у 1930-х роках, вже була представлена у проектних рішеннях. Автори передбачали, що головними об’єктами інтересу туристів будуть церкви, бруковані вулиці та старі міські площі — тому й акцент ставився саме на них і особливій "історичній атмосфері", якою б бутафорною вона не була.

Завдання та ідея

Неможливість швидко узгодити реальні фінансові інструменти, принципи домобудівної системи і ухваленого плану призвели до деклькох років простою в реконструкції району. Аж у 1979 році команда архітекторів на чолі з Ігорем Шпарою перемогла на конкурсі проектних ідей забудови 7 старих кварталів на Подолі в інституті КИЇВПРОЕКТ. Після цього команда розділилася навпіл, і три квартали в більш збереженій та історично цінній частині району стали називати «кварталами Розенберга», на честь керівника проєкту Віктора Розенберга.

Запропонована архітекторами щільність була значно нижчою в порівнянні з щільністю будівництва, якою нормувалася нова забудова міста. Це дозволило отримати висоту 3-5 поверхів і створити достатні відстані між будинками. Основною ідеєю було використання системи типових елементів — вікон, перекриттів, сходів та балконів, що повторювалися у різних конфігураціях в межах проектних кварталів. Старі будівлі, більшість з яких на той час були в жахливому стані, були критичною проблемою, але жодного рішення не було на горизонті, окрім знесення. Товариство охорони пам'яток історії та культури з самого початку противилося знесенню, однак відтермінування знесення залишило більшість споруд руїнами, що призвело, зрештою, до потреби їх розбирати і зводити заново з нових матеріалів за кресленнями. Ця суперечлива практика тривала до середини 2000-х років.

Результати. Післямова

Віра Юдіна так коментувала про проект через 30 років:

Ну, було багато економічних недоліків. Є це оздоблення та декоративні елементи тощо. Але декор був дозволений у процесі, і проект було пропущено. Бачите, ну не може все тут бути так, як усе інше, інакше чим це все відрізняється від типового будівництва? Ці будинки повинні були мати обличчя, вони були першими — таких будівель раніше не будували. Тільки після нас почалися ці арки та карнизи. Зараз ми б зробили багато чого по-іншому, але тоді це все здавалося нам революційним. І що це соціальне житло — не для еліти, а житлові будинки для середняків.

Один з дослідників архітектури, Василь Мархін, у статті 1988 року стверджував, що

містобудівні переваги (3-х кварталів Розенберга - ред.) полягають, по-перше, у правильному виборі поверховості будинків (від трьох до п'яти поверхів). Внаслідок цього вони органічно увійшли як нова ланка в панораму Подолу та структуру наявної опорної забудови. По-друге, гармонійному включенню нового у старе сприяє наступність планувального масштабу. Протяжність елементів нової забудови співзвучна розміру-«модулю» садибної нарізки житлових кварталів Подолу, що також знайшла своєрідне відображення в розмірності «мозаїки» фасадів старих багатоповерхових будинків. По-третє, автори суворо дотримуються традиційного принципу периметральної забудови кварталів.

Цей проєкт начебто інтегрує радянську економічну реальність і новоз'явлений середовищний підхід — включення до архітектурного завдання осмислення місця, історії та соціального простору. Як передвісник різноманітних «постмодерністських» проблем, які якраво виразилися в 1990-х роках: авторство, індивідуальність, символізм — цей проєкт не виявляє конкретної "постмодернової" реакції на радянську систему 1980-х років. Балансуючи типізацію та індивідуальність, відновлюючи характер району та його вигляд, автори вдало зіграли на сильних і слабких сторонах радянської системи. Сповнені компромісів, характерних для того часу, ці три квартали тим не менш, твердо заявили про успішне переосмислення міського простору пізньосоціалістичного періоду.

Проєкти, в яких контекст і соціальні потреби беруть гору над амбіціями архітекторів та економічним імперативом, були і є надзвичайно рідкісними у великих містах, таких як Київ. Та й масштаби планування (мислення про місто), їхня взаємопов'язаність з архітектурою відображають ситуацію, яка дуже рідко доступна архітекторам сьогодні.